Колія життя машиніста «Вілії» Володимира Яковчука

Життя Володимира Яковчука – це колія, прокладена десятиліттями вірності одній справі. Він стояв біля витоків залізничного напрямку у «Вілії» – налагоджував роботу, збирав команду, запускав перші локомотиви. Його син теж машиніст – продовжує батькову справу. А сам Володимир Павлович, навіть після служби на фронті, знову повернувся до тепловоза. Бо його життя – це постійний рух, у якому немає зупинок.

«У мене двоюрідний брат був машиністом, – згадує Володимир Павлович. – Там, де я жив, у Мирогощі, багато хто працював у Здолбунові, у депо – на тепловозах, електровозах. Мені це завжди подобалося. Ще у школі, коли писали твір «Ким я хочу стати», я написав, що хочу бути машиністом. Так воно й сталося».

Свій шлях у залізничній справі він розпочав у 1982 році. Закінчив Здолбунівське ПТУ № 2 – залізничне училище, де готували помічників машиністів тепловозів і електровозів, слюсарів, чергових по станції, провідників. Згодом закінчив Львівський технікум локомотивного господарства. Починав на старих тепловозах, потім працював на більш сучасних моделях 2М-62.

«Все життя я на тепловозах, працював на Укрзалізниці, – говорить він. – І ремонтував, і їздив. Піднімали локомотиви ще з 90-х, які стояли на металолом – ремонтували, відновлювали, щоб вони були робочими».

Коли близько десяти років тому у компанії «Вілія» постало питання створення власного локомотивного напрямку, саме досвід Володимира Павловича став тим фундаментом, на якому вдалося збудувати службу з нуля. «Тоді компанія орендувала локомотиви цукрового і підшипникового заводів. Євген Степанович поставив завдання – мати свій локомотив. Я їздив по Україні, шукав, дивився, вибирав. Так, потихеньку, компанія почала напрацьовувати свій локомотивний парк».

Тоді ж чоловік офіційно перейшов працювати у «Вілію». «Мені тоді було 55 років, – усміхається. – Новий етап у житті, але в тій самій справі, яку люблю». Разом із колегами налагоджував роботу з нуля: координував локомотивні бригади, допомагав підбирати людей, вирішував технічні й організаційні питання. «У мене знайомі по всій Україні – Харків, Запоріжжя, Кривий Ріг, Київ, – каже він. – Я знаю всі ремонтні бази, знаю, до кого звернутися. Та й зараз часто зідзвонюємося — шукаємо запчастини, радимося».

«Найскладніше було на початку, – згадує Володимир Павлович. – Ми брали не нові тепловози, а ті, що вже по 40 років. Це багато для техніки. А ремонтної бази тоді не було. І фахівців бракувало – у залізничній справі без досвіду не обійдешся». Попри труднощі, робота кипіла: за місяць відвантажували до 500 вагонів. «З Прибалтики і Польщі йшли КАСи, з Білорусі забирали міндобрива. Спочатку на Звинячому перевантажували, потім вже і по Гнідаві почали зливати КАСи», – розповідає він.

З кожним новим локомотивом команда зростала і поступово залізнична логістика перетворилася на окремий, потужний напрям. Сьогодні його координують Тарас Матвіюк, Сергій Чорнобук, Іван Палчей. Нині в арсеналі «Вілії» п’ять локомотивів, які працюють на різних ділянках – у Луцьку, Лукові, Звинячому, Дерно. «Головне – щоб техніка працювала, – каже Володимир Павлович. – Усім нашим локомотивам по сорок років, але ще попрацюють. Якщо є належне обслуговування і догляд – техніка служитиме довго».

Коли почалася повномасштабна війна, Володимир Павлович навіть не вагався – пішов з перших днів, бо не міг інакше. Мобілізувався на третій день. Його призначили до 14-ї окремої механізованої бригади, 2-го стрілецького батальйону. Служив два роки – 2022–2023. Спочатку під Бахмутом і Соледаром, потім тримали оборону на об’їзній Харкова та під Куп’янськом.

«Війна – це таке тяжке, що не розкажеш нікому, – тихо каже він. – А холод – то найгірше. У 2022-му ми жили в посадках, без укриттів. Потім волонтери передавали обладнання, пічки, стало трохи легше. Але тоді вже почалася окопна війна – війна артилерії, постійні прильоти. На позиції виїжджали тільки вночі».

Попри небезпеку, Володимир Павлович продовжував робити те, що вмів найкраще – працювати з технікою. «Мене ще у Володимирі-Волинському, коли формували батальйони, поставили на напрямок роботи з технікою. Бо я все життя з локомотивами, з ремонтом, – розповідає. – У нас тоді було понад сто машин: ЗІЛи, Урали, Камази. Я приймав техніку, ремонтував, налагоджував. Потім на фронті теж – двигуни розбирали прямо в посадках, у лісах, витягали з поля бою пошкоджені машини. Іноді ремонтували навіть покинуту техніку – аби можна було використати. Доводилося вивозити поранених, рятувати машини від обстрілів. Але найважче – це втрати. До цього не можна звикнути».

У 2024 році Володимир Павлович демобілізувався за віком. «Повернувся додому, побув два тижні – і знову на роботу, – усміхається. – Без роботи не можу. Треба бути серед людей, серед колективу».

Перед тим, як повернутися на тепловоз, довелося поновити документи: поїхав до Здолбунівського депо, склав іспити. Після повернення з фронту почав працювати у Луцьку. «Ще коли ми були на фронті, приїжджав до нас Євген Степанович. Казав: «Володя, ми пригнали тепловоз, він тебе чекає! І дійсно – після повернення я став працювати на новому тепловозі на Гнідаві».

«Я звик бути в русі, – каже він. – Якщо людина без діла, вона старіє і хворіє. А я й зараз почуваюся добре, витримую навантаження не гірше за молодших хлопців. На війні іноді навіть їм фору давав». І додає: «Як треба – я і завтра піду. Бо я українець. У мене в душі болить».

Син Володимира Сергій також пішов його шляхом і став машиністом. «То я його переманив, – усміхається він. – Він не хотів іти, звик у поїздових локомотивах їздити. Але я його переконав. Син закінчив той самий інститут, працював на Укрзалізниці, має другий клас машиніста. Зараз працює на станції Луків – має три тепловози, обслуговує напрямки Лукова й Дерно. Ми разом не працюємо, але вдома говоримо про тепловози. Він ще зі школи мені допомагав – коли я розбирав локомотиви, завжди був поруч, вникав у все це. Тож зараз в нас вже така собі династія залізничників».

За десятки років роботи Володимир Павлович бачив, як змінювалася залізнична галузь. Але переконаний: головне в професії – не техніка, а люди. «Людина, яка пропрацювала роки, уже відчуває тепловоз. Це як із водієм: молодий нервує, а досвідчений знає машину, працює спокійно. Якщо ти весь час з одним локомотивом – це вже частина тебе».

Коли мова заходить про майбутнє професії, Володимир Павлович говорить спокійно, але твердо: «Може, через сто років машини й замінять людей. Але щоб рух уперед став можливим, потрібні роки, технології і, головне, серце. Бо без людей жоден локомотив не поїде».

Для багатьох бухгалтерія — це сухі цифри й нескінченні звіти. Але не для нашої героїні. Головний бухгалтер ТзОВ «ВОЛИНЬ-ЗЕРНО-ПРОДУКТ» Світлана Стащук доводить, що за цифрами та аналітикою завжди стоїть жива енергія, демократичність і людяність. Вона прийшла в компанію випадково, але саме тут знайшла своє покликання. Уже 22 роки Світлана власним прикладом демонструє: головний бухгалтер може бути не лише вимогливим керівником, а й щирим наставником, який у першу чергу думає про людей.

Вона була поруч із самого початку, бачила, як змінювалася компанія і створювала нову культуру бухгалтерії — сучасної, гнучкої та людяної. Сьогодні ми розповідаємо про шлях Світлани Стащук у компанії, еволюцію бухгалтерії та погляд на те, чому ця професія вже давно вийшла далеко за рамки «дебету й кредиту».

Світлано, ви навчалися на економіста, але стали бухгалтером. Це був усвідомлений вибір чи випадковість, яка визначила вашу кар’єру?

Чесно кажучи, у бухгалтерію я потрапила випадково. Спершу мене взяли в компанію секретарем Євгена Степановича Дудки. Потім доручили займатися договорами й кадровою справою. Згодом передали ще й облік зерна: купівля-продаж, звітність, статистика, акти зачистки, розрахунки з клієнтами. Роботи ставало дедалі більше, і поступово до мене приєдналася команда помічників. Свого часу відповідала за пальне, путівки…

Через пару років, у 2012 році, директор Сергій Степанович Супрунюк неочікувано запитав: «Чи не хочеш спробувати себе головним бухгалтером?» Я відповіла: «Чому б і ні? Вийде чи не вийде — побачимо, але спробувати варто». Так усе й почалося.

За освітою я економіст, але бухгалтерія для мене виявилася ближчою до душі. Я її просто обожнюю. Вона динамічніша, цікавіша, постійно змушує навчатися чомусь новому. От і зараз паралельно вивчаю управлінський облік та міжнародний податковий облік. Економіка — це, радше, стабільність, а бухгалтерія — рух, виклики й можливість розвиватися.

Пригадуєте свої перші враження, коли прийшли у «ВОЛИНЬ-ЗЕРНО-ПРОДУКТ» ще на етапі, коли компанія була зовсім невеликою? Чи могли тоді уявити, що залишитесь тут на 22 роки?

Перші враження були дуже цікаві. Пам’ятаю, як їхала з Євгеном Степановичем Дудкою: він віз мене кудись за місто, навколо лише поле, а я думаю — невже тут може бути підприємство? І раптом серед поля — наш офіс. Було незвично, але відразу відчулася дружня, тепла атмосфера. Ми жартували, підтримували одне одного, працювали злагоджено, разом відзначали свята. Це дуже теплі спогади.

Тоді на попередній роботі в мене були набагато кращі умови: сучасний офіс, нова техніка. А тут, на Мамсурова, усе виглядало досить скромно, навіть застаріло. Але мене підкупила атмосфера та людське ставлення. Для мене матеріальне важливе, але не головне. Найбільше значить колектив — ті, з ким ти працюєш щодня. Важливо, щоб була перспектива, щоб можна було навчитися чомусь новому. Вже після першого робочого дня я зрозуміла — це моє місце і мої люди.

Ви починали з помічника. Як відбувався ваш професійний ріст? Які були найбільші виклики і хто найбільше вплинув на ваше становлення як фахівця?

Мені завжди подобалося вчитися, відкривати для себе щось нове. Коли постало питання професійного зростання, я серйозно задумалася: потрібно здобувати більше знань. Купувала курси, постійно їздила на навчання. Посада головного бухгалтера має свою специфіку — там є особливі операції, з якими не стикаєшся на інших ділянках. Але я вірила, що впораюся. Тим більше, поруч були люди, до яких завжди можна було звернутися: директор Сергій Степанович, на той момент фінансовий директор Богдан Миколайович. Я відчувала, що не залишаюся сама, що є підтримка.

Мій ріст відбувався поступово. Наприклад, звільнилася людина, яка вела облік пального, і цю ділянку почала освоювати я. Так крок за кроком я вивчала нові сфери, набиралася досвіду й ставала впевненішою у своїй роботі.

Роль бухгалтера сьогодні сильно відрізняється від того, що було два десятиліття тому. Наскільки ця професія стала більш стратегічною, ніж просто «зведення дебету з кредитом»?

Професія бухгалтера дуже змінилася за ці два десятиліття. Якщо порівняти бухгалтерію тоді й зараз — це зовсім інший рівень. Прийшли європейські підходи, ми перейшли на міжнародні стандарти і разом із цим з’явилися нові вимоги, інші принципи обліку. Сьогодні бухгалтер має враховувати безліч нюансів, прораховувати різні сценарії розвитку підприємства. Робота стала значно складнішою: постійно відбуваються зміни, які треба оперативно відслідковувати.

З’явилася нова звітність (звітність в форматі iXBRL, звітність зі сталого розвитку), яка дозволяє робити глибокий аналіз: співставляти витрати, бачити, куди йдуть ресурси, що саме впливає на фінансовий результат. Це вимоги міжнародної спільноти, яка хоче бачити повний і глибокий фінансовий портрет підприємства. Для інвестора чи кредитора це ключ до прийняття рішення — вкладати кошти чи ні. Тож бухгалтерія сьогодні — це не просто «дебет і кредит». Це міжнародне оподаткування, планування, аналіз, прогнозування. І все це динамічно змінюється, вимагає постійного навчання та розвитку.

Вас іноді називають «нетиповим головним бухгалтером». Що робить вас іншою? Як вдається поєднувати демократичність із потребою бути вимогливою?

Для мене на першому місці завжди людяність. Я вважаю дуже важливим не переходити межу — є правила, яких треба дотримуватися, але водночас я завжди пам’ятаю, що людина може помилитися. Це життя, таке трапляється.

Мені важливо, щоб співробітник не ховався зі своєю помилкою, не боявся підійти й сказати чесно: «Тут вийшло не так». Тоді ми разом шукаємо рішення. Краще відразу визнати і виправити, ніж потім мати серйозні наслідки. Як кажуть, не помиляється тільки той, хто нічого не робить. Для мене важливо в такому випадку дати підтримку, щоб людина не закрилася й не втратила віри в себе.

Але водночас я дуже вимоглива. Люблю, щоб усе було чітко й правильно, щоб жодна справа не залишалася недоробленою. В обліку інакше не можна. Наприклад, зараз я наполягаю, щоб бухгалтери при закритті місяця здавали всі свої оборотки. А я ще раз їх переглядаю — щоб переконатися, що немає помилок і щоб самій бути в курсі що де відбувається. Ось у цій комбінації — вимогливості й людяності — і є, мабуть, моя «нетиповість».

На вашу думку, чи зможуть технології/штучний інтелект в майбутньому замінити бухгалтерів?

Переконана, що ні. Цифровізація й штучний інтелект — це чудово, бо вони забирають рутинну, паперову роботу, дозволяють її оптимізувати. Але правильно проаналізувати ситуацію може тільки людина.

Кожне підприємство — унікальне. Воно може бути схоже на інші за певними параметрами, але внутрішні процеси всюди різні. Якщо не працювати в компанії й не розуміти її специфіки, дуже важко прийняти правильне рішення. Штучний інтелект цього не зробить. Він може допомогти, але лише тоді, коли людина поставить йому чітке завдання. Завдання завжди формує людина, бо саме вона знає нюанси, налаштування, контекст. Так, цифровізація зменшить обсяг операційної роботи, можливо навіть скоротить кількість людей, які займаються рутинними задачами. Але головне — аналітика, управління процесами, прийняття рішень — залишаться за людиною.

Які навички стануть ключовими для бухгалтерів?

Думаю, у майбутньому для бухгалтерів ключовими стануть кілька навичок. Передусім — податкове планування, аналітичне мислення та знання сучасних технологій. На першому місці сьогодні — знання сучасних технологій. Вони суттєво спрощують роботу, дають змогу виконувати більший обсяг завдань, і при цьому якісніше. А ще — звільняють час для навчання та розвитку. Тому знання новітніх програмних продуктів і вміння працювати з ними — це величезна перевага.

Які професійні мрії чи виклики ще хочете реалізувати? Що б вам хотілося залишити після себе в компанії — не лише в документах, а й у людях?

Мрію, щоб у нас була команда сильних бухгалтерів, які самостійно приймають рішення й мислять ширше, ніж просто «закрити звіт». Планую організувати навчання, аби кожен став повноцінним, різностороннім фахівцем. Вірю, що бухгалтер має бути універсальним — щоб його знання завжди могли стати в пригоді в житті. Я ніколи не боюся конкуренції — навпаки, переконана: чим більше знають мої колеги, тим сильнішою стає вся компанія.

Мабуть, найбільший слід, який хочу залишити після себе, — це не стоси документів, а команда людей із гарним багажем знань. Адже коли вони досягають результату, це означає розвиток і успіх усієї компанії.

 

Смак, що об’єднує покоління

Кожен з нас має свою улюблену страву, що повертає в дитинство: чи то пухкі вареники від бабусі чи солодкий пляцок на свята. Ці рецепти – наша національна спадщина, яку ми зобов’язані зберегти.

Саме тому Вілія оголошує конкурс «Смак поколінь. Традиції та рецепти страв з борошна Волині, Рівненщини, Львівщини, Тернопільщини».

Ми прагнемо не просто зібрати рецепти, а відродити історії та обряди, що передавались з покоління в покоління. Цей конкурс – це можливість поділитися унікальними рецептами, які несуть у собі культурний код ваших громад, і стати частиною великої справи – збереження нашої нематеріальної спадщини

Хто може взяти участь?

Жителі територіальних громад Волинської, Рівненської, Львівської та Тернопільської областей згідно переліку.

Що ми шукаємо?

Унікальні рецепти страв з борошна, які готують у ваших громадах, а також легенди, обряди та історії, пов’язані з ними.

Як долучитися?

Заповнити гугл-форму за посиланням https://forms.gle/Qv6bzPDynYx5GfE48 до 31 жовтня 2025 року включно.

Покажіть усій Україні смак своєї громади! Переможці конкурсу — автори найавтентичніших рецептів та громади, звідки вони походять, отримають цінні подарунки від ТМ «Вілія», а їхні рецепти стануть частиною «Енциклопедії гастрономічної спадщини».

Чекаємо саме на вашу історію!

Деталі та умови конкурсу у вкладенні.

ДОГОВІР Мотиваційних винагород при досягненні рівня покупки

Дистрибуція – серце довіри клієнтів: досвід Михайла Шавука

Будь-яка велика історія складається з багатьох людських історій. «Вілія» – не виняток. За роки компанія виросла від невеликого офісу до потужного агрохолдингу і в кожному етапі цього шляху поруч були люди, віддані своїй справі.

Дистрибуція – один із ключових напрямів, що забезпечує присутність продукції «Вілії» на полицях магазинів. За цим стоїть команда, яка знає потреби клієнтів і щодня працює над тим, щоб якість та надійність бренду залишалися незмінними. Сьогодні ми знайомимо вас із Михайлом Шавуком – людиною, яка пройшла з компанією довгий шлях і розповість, як народжувався напрям дистрибуції.

Михайле, ви працюєте в компанії вже багато років. Як розпочалася ваша кар’єра тут?

Почав я ще у 2009 році. Тоді був Луцький комбікормовий завод, підприємство «Волинь-зерно-продукт» і зовсім нова торгова марка «Вілія». Фасування борошна тільки-но стартувало. Ще не було найбільшого борошномельного комплексу, який нині знаходиться на території Боніти, професійної ремонтної дільниці автомобілів, великого елеваторного комплексу, підлогових складів – був лише один невеликий офіс біля вагової.

У компанію я прийшов водієм. Пам’ятаю, як уперше прийшов до Євгена Степановича Дудки запитати про роботу: він був зайнятий і сказав прийти на 7-у ранку. Наступного разу попросив передзвонити о 9-й ранку. Так повторювалося кілька разів, а потім після раунду співбесід він сказав приходити працювати. Тоді отримав перші настанови, у компанії була чітка позиція – ніякого алкоголю, брехні чи крадіжок. Це було табу. Тут мої цінності і цінності компанії абсолютно зійшлися і так почалася моя історія у «Вілії».

Пам’ятаєте свій перший робочий день у компанії? Яким він був?

Так, добре пам’ятаю. Тоді я працював водієм при лабораторії – їздив по господарствах відбирати зразки зерна. Запам’яталися колеги, які на той час працювали: Сергій Супрунюк, Світлана Стащук, Олександр Попов, Оксана Мандрика, Петро Яцик, Володимир Мачулка, Василь Музичук, Олександр Шульський, Тарас Клийменов, Юрій Волох, Валентина Головко, Степан Дудка.

Минуло вже багато часу, і зараз можна проаналізувати, порівняти, як усе змінилося. Одним із найяскравіших спогадів був момент, коли у 2010 році відкрився новий борошномельний комплекс. Це був справді великий крок вперед, що дозволив наростити потужності і збільшити продажі борошна.

Ви починали водієм легкового авто. Як відбувся перехід до підприємницької діяльності?

Це сталося поступово, по ходу роботи. Спершу мені було цікаво їздити по господарствах, знайомитися з людьми. Згодом мене прикріпили до комерційного відділу, де був директором Тарас Клийменов. Він дав завдання співпрацювати з супермаркетами – завозити продукцію, організовувати торгівлю. Тоді ми вже займалися фасованим і ваговим борошном, крупами, торгували навіть сіллю «Артемсіль».

Тобто я почав співпрацювати із супермаркетами, а потім мене призначили менеджером зі збуту. З часом у компанії сформувався окремий напрям дистрибуції і я почав його освоювати.

Що для вас означає бути підприємцем?

Передусім – це велика відповідальність. У 2014 році з’явився окремий напрям дистрибуції ТМ «Вілія» і я почав його координувати. Ми орендували склад – він був зовсім невеличкий, але туди потрібно було вмістити весь асортимент. У команді тоді були я, Оксана Глущук і наш незмінний комірник, який досі з нами – справжня легенда нашої роботи.

Згодом команда почала швидко зростати. Якщо на старті нас було лише 5 людей, то сьогодні в напрямку дистрибуції в рази більше працівників. Тож для мене бути підприємцем – це насамперед відповідальність. Бо за цим напрямом стою не тільки я, а ціла команда людей, з якими разом розвиваємо дистрибуцію.

Які основні виклики стояли перед вами на старті, коли ви почали займатися цим напрямом?

Коли дистрибуція стала окремим напрямом, з’явилася й нова зона відповідальності. Потрібно було самостійно й дуже швидко приймати рішення. Це був справжній виклик. Але в мене була чітка позиція – не здаватися. Слава Богу, було в кого вчитися. Завжди ставив собі питання: «А як би в цій ситуації вчинив Євген Степанович?» Це допомагало знаходити правильні рішення й рухатися вперед.

У чому відмінність роздрібної торгівлі борошном від оптової?

Я б не сказав, що ми займаємося саме роздрібною торгівлею. Правильніше буде сказати, що ми працюємо з порівняно невеликими покупцями. Наші клієнти дуже різні: це пекарні, кондитерські, невеликі магазини. Велику частку займає Поліський ринок, центром якого є Ратне. Це виїзна торгівля по селах та місцевих ринках. І ми не обмежуємося лише борошном – реалізуємо також висівки, зерно, крупи. У цьому й полягає специфіка дистрибуції: потрібно добре розуміти потреби локальних клієнтів і швидко на них реагувати.

Як ви будували клієнтську базу і що вважаєте ключем до успіху?

Якось Валентин Володимирович Вавринович сказав мені фразу, яку я добре запам’ятав: «Ринок легко отримати, але важко утримати». І це абсолютна правда. За ці роки компанія зарекомендувала себе, вибудувала довіру, завжди дотримувалася домовленостей. Є навіть клієнти, з якими ще працював Євген Степанович на Поліському ринку, задовго до того, як з’явився окремий напрям дистрибуції. І вони залишаються з нами й досі.

Тому головне завдання сьогодні – утримати цей ринок і далі розвивати його. А ключем до успіху, на мою думку, є якість продукції та відповідальність. Саме за це нас найбільше цінують клієнти.

Як змінюються запити покупців із часом? Які тенденції зараз формують роздрібний ринок борошна?

Ринок суттєво змінився й, на жаль, звужується. Людей стало менше: хтось виїхав за кордон, хтось на фронті. Суттєво впала купівельна спроможність. Багато хто вже не тримає худобу вдома, відповідно зменшився попит на корми. Загалом кількість споживачів знизилася.

У таких умовах важливо вміти «маневрувати». Ми шукаємо нові можливості: виходимо в Київську область, у Львів, на Закарпаття. Розвиваємо співпрацю з пекарнями та виробниками хлібобулочних виробів. Для них найважливіше – якість продукції, справедлива ціна та вчасна доставка.

Щодо тенденцій, зараз складно говорити однозначно – надто багато залежить від війни, адже саме люди є нашими споживачами. Але ми бачимо кілька напрямів. У містах набирає популярності здорове харчування, екопродукти, цільнозернове борошно. А от у селах і надалі більший запит на «соціальний» хліб – доступний і щоденний. Думаю, ці два сегменти й надалі визначатимуть ринок.

Чи є типові помилки, яких краще уникати початківцям у цій сфері?

Напевно, найпоширеніша помилка – думати, що все вийде одразу. Або ж сподіватися знайти готового фахівця, менеджера з продажу. Я за стільки років ще не зустрічав «готової людини» для цієї роботи. Це завжди процес виховання, який триває роками.

У продажах немає універсальних рішень. Тут важливе вміння чути клієнта і водночас дбати про вигоду компанії. Це справді тонка робота. Інколи треба вміти правильно «вистроїти голос» – бути м’яким чи, навпаки, більш жорстким, залежно від ситуації.

Часом трапляються непорозуміння: іноді через неправильне тлумачення ситуації чи зловживання, а іноді — справді є проблема і її треба вирішувати. Це завжди індивідуальний підхід, у якому є багато психології. Але найголовніше – навіть у складних моментах зберігати повагу й говорити: «До побачення, приходьте ще». Бо без споживачів ми нікуди.

Чим ви найбільше пишаєтеся у своїй роботі?

Для мене найбільша гордість – коли все працює, як злагоджений механізм. Коли всі ланки виробництва – від зерна до готової продукції – діють як єдина система. Є достатня кількість пшениці, млин забезпечений роботою, продукція вчасно продається й розподіляється. Коли формується такий замкнутий цикл, де кожен має свою роботу, і все безперебійно працює.

Я пишаюся тим, що стільки років працюю в компанії й саме тут сформувався як фахівець. Це приємно – бути в колективі, де на першому місці людська повага й цінності. Тут завжди відчувається енергія і круто бути в самому її епіцентрі. Це мотивує й дає сили рухатися далі.

Як ви знаходите баланс між роботою та особистим життям?

У мене є проблема з «лінивим» відпочинком, я більше люблю відчувати драйв і рух. Пам’ятаю поїздку в Норвегію на рибалку з колегами – оце справжній відпочинок для мене. Люблю кататися на квадроциклах, це заряджає. Звичайно, сім’я інколи витягує мене й на більш спокійний відпочинок – і це правильно.

Яку пораду дали б тим, хто лише починає підприємницький шлях?

Яку б роботу ти не виконував – важливо, щоб ти робив її, а не вона тебе. Потрібно братися з азартом, хвацько і завзято. Ще один важливий момент – швидкість і чіткість у роботі з клієнтом. Важливо вміти обдумати ситуацію й оперативно дати відповідь. Клієнти це цінують.

Загалом важливо мати активну позицію і постійно працювати над собою. Використовувати кожну можливість для навчання, не боятися відповідальності і тоді твій професійний шлях перетвориться на історію успіху.

 

У часи випробувань, коли Україна протистоїть жорстокій російській агресії, бізнес відіграє критично важливу роль не лише у підтримці економіки, а й у відбудові країни та допомозі тим, хто її потребує. Група компаній «Вілія» не стоїть осторонь цих процесів, активно долучаючись до ініціатив, спрямованих на ліквідацію наслідків війни. Компанія охоче відгукується на запити та разом зі своїми працівниками, які майстерно володіють необхідною технікою, долучається не лише до розбирання завалів після ракетних атак, а й до надання допомоги військовим частинам, демонструючи справжню соціальну відповідальність бізнесу у найскладніші часи.

Ми поспілкувалися з одним із працівників «Вілії», кранівником Ігорем Рудюком, який 6 червня допомагав ліквідовувати наслідки однієї з наймасштабніших ракетних атак на Луцьк. Його історія – це приклад небайдужості та професіоналізму, що допомагають нашому місту оговтуватися після ворожих ударів.

З 2021 року Ігор Рудюк є частиною команди «Вілії», де він працює машиністом автомобільного крану. Його “підопічний” – потужний 50-тонний кран, справжній гігант, здатний переміщувати значні вантажі. Але шлях Ігоря до цієї відповідальної професії розпочався набагато раніше, ще у 2010 році.

Тоді чоловік активно їздив на заробітки за кордон, працюючи на будівництвах. Починав з меншої техніки, але згодом зрозумів: робота на великих агрегатах не лише цікавіша, а й цінується значно вище. Цей інтерес і прагнення до більших масштабів привели Ігора до рішення спробувати себе у ролі кранівника, професії, що стала справою його життя.

«Мій розвиток у професії відбувався поступово, крок за кроком. Були часи, коли я працював на крані, потім переходив на маніпулятор, потім знову повертався до кранів. Починав з 16-тонного, потім опановував 25-тонний, далі – 35-тонний, і ось тепер працюю на 50-тонному велетні. За всі ці роки я побував у найрізноманітніших ситуаціях, набрався безцінного досвіду і тепер буквально відчуваю кран. Коли приїжджаю на об’єкт, одразу бачу, наскільки близько потрібно під’їхати, чи треба розчищати майданчик. Мені колись так і казали, коли стажували: «Ти не станеш справжнім кранівником, якщо не будеш відчувати кран». Так і сталося, і я пишаюся цим».

Щоденна робота Ігоря переважно проходить на будівельних майданчиках. Це може бути монтаж нових об’єктів або робота на елеваторних потужностях на Волині, Рівненщині, Тернопільщині чи Львівщині. Втім з початком повномасштабної війни, звичні завдання доповнилися тими, що вимагають особливої мужності та оперативності. Тепер Ігор регулярно долучається до роботи на об’єктах, що постраждали від російських ракет або шахедів, де його вміння та досвід стають незамінними під час ліквідації наслідків руйнувань.

«На жаль, я вже мав нагоду працювати на таких об’єктах не раз. На початку повномасштабної війни я працював на нашому аеродромі, розбирав завали на Підшипниковому заводі, допомагав ліквідовувати наслідки влучання у п’ятиповерхівку на Відродження. Останній такий досвід був, коли 6 червня ми ліквідовували наслідки влучання у дев’ятиповерхівку в Луцьку».

Під час таких надзвичайних ситуацій, як розповідає Ігор, повідомлення про необхідність виїзду на об’єкт надходять дуже швидко. Адже техніка, якою він керує, є дуже помічною у подібних справах. «Загалом на Волині є лише два таких великих 50-тонних крани – один у нас на «Вілії», інший – в Ківерцях. Тому й працюємо на таких об’єктах», – пояснює він.

«Що саме доводиться робити? Піднімати плити, що попадали на машини. Знімаємо плити, щоб дістатися до машин, потім збираємо машини, аби розчистити проїзд для ДСНС. Безпосередньо це не рятувальні роботи, але вони теж на вагу золота, адже лік у таких ситуаціях йде на хвилини», – підкреслює Ігор, усвідомлюючи важливість кожної секунди.

За словами чоловіка, робота в кризових ситуаціях кардинально відрізняється від звичних будівельних буднів. Якщо під час виконання рутинних завдань алгоритми дій чітко визначені, а об’єкти заздалегідь підготовлені до роботи, то на місцях влучань усе інакше. Часто доступ може бути ускладнений, а умови для роботи відсутні. Непередбачувані фактори, такі як раптово тріснута плита або порвана стропа, значно підвищують складність та небезпечність виконуваної роботи. У таких обставинах кожен рух кранівника вимагає максимальної концентрації, швидкого реагування та бездоганного відчуття техніки, адже на кону не лише матеріальні цінності, а й безпека людей.

«В умовах надзвичайних ситуацій для роботи на крані дуже важливо бути максимально уважним. Адже все відбувається швидко, хаотично. Коли у звичайних умовах ти приїжджаєш на об’єкт, спокійно оцінюєш ситуацію і плануєш дії, то тут все інакше. Тут тебе постійно кваплять – давай швидше.

І в таких умовах часто можна наробити помилок – наприклад, достатньо розкласти кран на м’якому ґрунті і лапа може просісти, а сам кран — завалитися.  Без належної уваги можна створити багато проблем. Тож ця риса є визначальною у такій роботі», – підкреслює Ігор.

Загалом до складних умов роботи, терміновості й технічних особливостей можна звикнути. Найбільш складно морально адаптуватися до роботи на таких об’єктах, – каже Ігор.

«Звісно, нічого приємного у такій роботі немає. Кожного разу ти їдеш і думаєш, чи є постраждалі, переживаєш, запитуєш чи вдалося врятувати, чи всі здорові. Ось останнього разу, коли приїхав, почув, що шукають молоду пару. Розпочав свою роботу, надіявся, що знайдемо. Але, на жаль, ситуація закінчилася трагічно.

Дуже важко все це бачити і переживати – розбита техніка, розбиті приміщення, людські жертви. Це складна робота, але водночас і відповідальна. Якщо ти знаєш, що є хоча б примарна надія на те, що твоя робота може допомогти врятувати життя – значить, треба працювати», – ділиться Ігор.

Робота Ігоря не обмежується лише ліквідацією завалів на місцях влучань. Його навички кранівника стають у нагоді й нашим захисникам. Він регулярно працює з військовими частинами, допомагаючи ремонтувати важку військову техніку. Деякі зразки важать по 20-30 тонн і без крана їх просто неможливо підняти. Тоді на допомогу приходить Ігор: він звантажує техніку з військових лавет, а далі вже фахівці вирішують, як її відремонтувати.

Окрім цього, чоловік долучається й до інших соціальних ініціатив. До нього часто звертаються священники з проханням встановити купол на храм. Ігор радо погоджується, адже вважає це доброю справою. Нещодавно йому вдалося змонтувати купол на храмі в Луцьку, що знаходиться біля Центрального парку.

«На мою думку, такі завдання дуже важливі. І я дуже радий, що наша компанія завжди підтримує подібні ініціативи. Це життєво необхідно, особливо зараз, під час війни. Всі мають робити те, що в їхніх силах. Якщо якесь підприємство чи бізнес має техніку або інші ресурси, що можуть допомогти державі, зокрема у протистоянні з ворогом, то, безумовно, треба їх використовувати. Я переконаний, що в Україні багато такого відповідального бізнесу, і саме це допомагає нам вистояти», – підсумовує Ігор Рудюк.