Колія життя машиніста «Вілії» Володимира Яковчука
Життя Володимира Яковчука – це колія, прокладена десятиліттями вірності одній справі. Він стояв біля витоків залізничного напрямку у «Вілії» – налагоджував роботу, збирав команду, запускав перші локомотиви. Його син теж машиніст – продовжує батькову справу. А сам Володимир Павлович, навіть після служби на фронті, знову повернувся до тепловоза. Бо його життя – це постійний рух, у якому немає зупинок.
«У мене двоюрідний брат був машиністом, – згадує Володимир Павлович. – Там, де я жив, у Мирогощі, багато хто працював у Здолбунові, у депо – на тепловозах, електровозах. Мені це завжди подобалося. Ще у школі, коли писали твір «Ким я хочу стати», я написав, що хочу бути машиністом. Так воно й сталося».
Свій шлях у залізничній справі він розпочав у 1982 році. Закінчив Здолбунівське ПТУ № 2 – залізничне училище, де готували помічників машиністів тепловозів і електровозів, слюсарів, чергових по станції, провідників. Згодом закінчив Львівський технікум локомотивного господарства. Починав на старих тепловозах, потім працював на більш сучасних моделях 2М-62.
«Все життя я на тепловозах, працював на Укрзалізниці, – говорить він. – І ремонтував, і їздив. Піднімали локомотиви ще з 90-х, які стояли на металолом – ремонтували, відновлювали, щоб вони були робочими».
Коли близько десяти років тому у компанії «Вілія» постало питання створення власного локомотивного напрямку, саме досвід Володимира Павловича став тим фундаментом, на якому вдалося збудувати службу з нуля. «Тоді компанія орендувала локомотиви цукрового і підшипникового заводів. Євген Степанович поставив завдання – мати свій локомотив. Я їздив по Україні, шукав, дивився, вибирав. Так, потихеньку, компанія почала напрацьовувати свій локомотивний парк».
Тоді ж чоловік офіційно перейшов працювати у «Вілію». «Мені тоді було 55 років, – усміхається. – Новий етап у житті, але в тій самій справі, яку люблю». Разом із колегами налагоджував роботу з нуля: координував локомотивні бригади, допомагав підбирати людей, вирішував технічні й організаційні питання. «У мене знайомі по всій Україні – Харків, Запоріжжя, Кривий Ріг, Київ, – каже він. – Я знаю всі ремонтні бази, знаю, до кого звернутися. Та й зараз часто зідзвонюємося — шукаємо запчастини, радимося».
«Найскладніше було на початку, – згадує Володимир Павлович. – Ми брали не нові тепловози, а ті, що вже по 40 років. Це багато для техніки. А ремонтної бази тоді не було. І фахівців бракувало – у залізничній справі без досвіду не обійдешся». Попри труднощі, робота кипіла: за місяць відвантажували до 500 вагонів. «З Прибалтики і Польщі йшли КАСи, з Білорусі забирали міндобрива. Спочатку на Звинячому перевантажували, потім вже і по Гнідаві почали зливати КАСи», – розповідає він.
З кожним новим локомотивом команда зростала і поступово залізнична логістика перетворилася на окремий, потужний напрям. Сьогодні його координують Тарас Матвіюк, Сергій Чорнобук, Іван Палчей. Нині в арсеналі «Вілії» п’ять локомотивів, які працюють на різних ділянках – у Луцьку, Лукові, Звинячому, Дерно. «Головне – щоб техніка працювала, – каже Володимир Павлович. – Усім нашим локомотивам по сорок років, але ще попрацюють. Якщо є належне обслуговування і догляд – техніка служитиме довго».
Коли почалася повномасштабна війна, Володимир Павлович навіть не вагався – пішов з перших днів, бо не міг інакше. Мобілізувався на третій день. Його призначили до 14-ї окремої механізованої бригади, 2-го стрілецького батальйону. Служив два роки – 2022–2023. Спочатку під Бахмутом і Соледаром, потім тримали оборону на об’їзній Харкова та під Куп’янськом.
«Війна – це таке тяжке, що не розкажеш нікому, – тихо каже він. – А холод – то найгірше. У 2022-му ми жили в посадках, без укриттів. Потім волонтери передавали обладнання, пічки, стало трохи легше. Але тоді вже почалася окопна війна – війна артилерії, постійні прильоти. На позиції виїжджали тільки вночі».
Попри небезпеку, Володимир Павлович продовжував робити те, що вмів найкраще – працювати з технікою. «Мене ще у Володимирі-Волинському, коли формували батальйони, поставили на напрямок роботи з технікою. Бо я все життя з локомотивами, з ремонтом, – розповідає. – У нас тоді було понад сто машин: ЗІЛи, Урали, Камази. Я приймав техніку, ремонтував, налагоджував. Потім на фронті теж – двигуни розбирали прямо в посадках, у лісах, витягали з поля бою пошкоджені машини. Іноді ремонтували навіть покинуту техніку – аби можна було використати. Доводилося вивозити поранених, рятувати машини від обстрілів. Але найважче – це втрати. До цього не можна звикнути».
У 2024 році Володимир Павлович демобілізувався за віком. «Повернувся додому, побув два тижні – і знову на роботу, – усміхається. – Без роботи не можу. Треба бути серед людей, серед колективу».
Перед тим, як повернутися на тепловоз, довелося поновити документи: поїхав до Здолбунівського депо, склав іспити. Після повернення з фронту почав працювати у Луцьку. «Ще коли ми були на фронті, приїжджав до нас Євген Степанович. Казав: «Володя, ми пригнали тепловоз, він тебе чекає! І дійсно – після повернення я став працювати на новому тепловозі на Гнідаві».
«Я звик бути в русі, – каже він. – Якщо людина без діла, вона старіє і хворіє. А я й зараз почуваюся добре, витримую навантаження не гірше за молодших хлопців. На війні іноді навіть їм фору давав». І додає: «Як треба – я і завтра піду. Бо я українець. У мене в душі болить».
Син Володимира Сергій також пішов його шляхом і став машиністом. «То я його переманив, – усміхається він. – Він не хотів іти, звик у поїздових локомотивах їздити. Але я його переконав. Син закінчив той самий інститут, працював на Укрзалізниці, має другий клас машиніста. Зараз працює на станції Луків – має три тепловози, обслуговує напрямки Лукова й Дерно. Ми разом не працюємо, але вдома говоримо про тепловози. Він ще зі школи мені допомагав – коли я розбирав локомотиви, завжди був поруч, вникав у все це. Тож зараз в нас вже така собі династія залізничників».
За десятки років роботи Володимир Павлович бачив, як змінювалася залізнична галузь. Але переконаний: головне в професії – не техніка, а люди. «Людина, яка пропрацювала роки, уже відчуває тепловоз. Це як із водієм: молодий нервує, а досвідчений знає машину, працює спокійно. Якщо ти весь час з одним локомотивом – це вже частина тебе».
Коли мова заходить про майбутнє професії, Володимир Павлович говорить спокійно, але твердо: «Може, через сто років машини й замінять людей. Але щоб рух уперед став можливим, потрібні роки, технології і, головне, серце. Бо без людей жоден локомотив не поїде».
